КАЗКИ КАЗКА ПРО БРАТИКА ТА СЕСТРИЧКУ



Категории Юрiй Збанацький ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал I Чирик був старим, досвiдченим горобцем. Його дзьобик аж почорнiв вiд часу, а колись чорнi баки бiля очей стали зовсiм сивими. Але вiн не зважав на своï роки, а, як i ранiш, був по-молодечому моторним i хвалькуватим. Дивився вiн на все зверхньо, нiколи не сумував i був упевнений у своєму щастi. — Ще не народився той кiт, — хвалився вiн перед сусiдами, — якому потрапив би Чирик у зуби. Все своє життя Чирик прожив безтурботно: ïжа сама йшла йому до дзьоба, а мешкали вони зi своєю горобчихою i виводили горобенят пiд дахом староï дачi. Вiн уже й не пам'ятав, скiльки поколiнь виростили вони зi старою в тiсному гнiздечку. Хоч i не було в Чириковiй хатi особливих розкошiв, але вiн нiколи не скаржився нi на тiсноту, нi на темряву. Навпаки, при нагодi вiн хизувався перед знайомими: — Я такого, скажу вам, пiр'я здобув для свого гнiздечка, що моя горобчиха, просто кажучи, раює. В такiй м'якiй та пишнiй постелi тiльки висиджувати горобенят. Слухаючи ту мову, спiтнiла вiд сидiння на яєчках горобчиха бурмотiла: — Тiльки висиджувати... Сам би посидiв. Тут пiр'я висипається вiд задухи, а вiн, старий дурень, хизується перед тiєю моргухою Цiнь-цiнь. Та безклопiтному життю старого Чирика цiєï весни настав кiнець. Прийшли на дачу люди з пилами й сокирами, вилiзли на будинок i почали зривати старий жерстяний дах. — Ой лишенько! — залементувала горобчиха. — Чирик! Чи рик! — перелякано кликала вона чоловiка. — Та де ж тебе бiс носить, iди-но сюди! — Я — Чирик! Я — Чирик! — вiдрекомендувався горобець теслярам. — Я не потерплю цього безчинства! Та теслi вдали, що не почули тих погроз, i робили своє. Швидко здерли прогнилий дах, потiм збили порохнявi крокви та лати, а тодi взялися й за стелю та стiни. Кiлька днiв сидiв Чирик, надувшись на сухому деревi, неподалеку вiд зруйнованоï дачi, i сердито вiдгризався вiд горобчихи. — Що ти собi думаєш, старий дурню! — допiкала його горобчиха. — Он всi сусiди вже гнiзда ремонтують, класти яєчка збираються. А та моргуха Цiнь-цiнь уже навiть першим яйцем похвалилась... — Похвалилась? — знехотя перепитав Чирик. — Куди ж вона його поклала? — В гнiздо, вiдомо. В старому пнi на межi садиби. — В старому пнi? Та вона з глузду з'ïхала! Вiн же зовсiм спорохнявiв. — Тебе не спиталась. Ти б краще про своє гнiздо подумав. Старий Чирик промовчав. Поки що вiн не збирався покидати старого, рiдного подвiр'я. Тут вiн знав кожне дерево, кожний кущик, кожну штахетину на загорожi. I раптом все це кинути? Час вiд часу навiдувались сини, дочки, добрi сусiди. — Ох, яке нещастя на вашу голову, любий Чирику! — спiвчували вони. — Переходьте, татуню, до нас жити, якось до смертi догодуємо. На ту мову Чирик лукаво жмурив лiве око. — Рано ще на чужий хлiб переходити. Ще Чирик жив, ще жив, кажу. Чирик бачив, як професор восени садив молодий садок. А вiн знав, що коли людина сад садить — тут вона й хату по будує. I Чирик не помилився. Пiсля того, як теслi розiбрали стару хату, вони почали наново зводити стiни. Чирик торжествував. — Чи я тобi про що цвiрiнькав? — чiплявся вiн до горобчихи: — Чи не на моє вийшло? Чирик тобi, стара, на вiтер цвiрiнь кати не буде. I, забачивши вертляву синицю, яка несла додому вiдерця на коромислi, гукав: — Шановна Цiнь-цiнь! Зайшла б на хвилинку, обмiнялись би новинами. — Ой, пробачте, любий дядечку Чирик. Зовсiм закрутилась. Оце збираюсь на яєчка сiдати, то воду ношу, вимити в хатi добре треба. — Даремно поспiшаєте, люба Цiнь-цiнь, ой даремно. Ненадiйний ваш пень, от запам'ятайте моє слово — старий Чирик все знає. — А чому ненадiйний? — закопилила ображено губи синиця Цiнь-цiнь. — У нас, дякувати долi, пнi не гiршi, нiж в iнших. Принаймнi кращi, нiж у тих, в кого зовсiм гнiзда немає. Хоч Чирик i розумiв, у чий город камiнець, але пропустив тi слова повз вуха. Настав день, коли старий Чирик облiтав усi сусiднi дачi, побував на кожному деревi, бiля кожного сусiднього гнiзда. Вiн запрошував дорогих гостей на новосiлля. На подив собi, вiн усюди наривався на вiдмови — всi родичi та сусiди були заклопотанi своïми справами. Хто сидiв на яєчках, а хто вже годував ненажерливих малят. Новосiлля вони справляли вдвох з горобчихою. На хвилинку була залетiла сусiдка Цiнь-цiнь. Та й то не для того, щоб погуляти, а попоïсти на дурничку. Старий Чирик поцигикав на цимбалах, а горобчиха з синицею потанцювали трохи на новому даху. На тому Чирикове новосiлля й закiнчилось. II У той час, коли в синицi Цiнь-цiнь iз п'ятнадцятьох яєчок вилупилось перше пташенятко, а Чиричка збиралася покласти друге яйце, на дачi з'явився професор. Професор Чириковi сподобався ще з першого знайомства. Це знайомство вiдбулося минулоï осенi. Поважний, вже сивiючий чоловiк, прибувши на дачу, вiдразу ж узявся за садок. Кiлька днiв вiн викорчовував старi пнi, спилював сухi дерева, копав широкi та глибокi ями. Чирик i ока не спускав з незнайомця. Кiлька разiв горобець пiдлiтав до нього, сiдав поблизу на суху гiлляку, допитувався: — Чи рiк тут житимеш, чи вiк вiкуватимеш? Чирик не розгнiвався на нового господаря, хоч той i не звернув уваги на його питання. Йому навiть сподобалась професорська серйознiсть, i вiн сказав горобчисi: — Чи рiк, чи вiк, а видать — добрий чоловiк. — Побачимо, побачимо, — скептично заявила Чиричка. Та сьогоднi Чирик, побачивши професора, не промовив i слова, — нiби йому зацiпило. Справа в тому, що поперед господаря, як буря, влетiли у садибу хлопчик i дiвчинка. В одну мить вони оббiгли оновлений будинок, i вже чорноокий хлопчина, жвавий i меткий, спритно полiз по драбинi на горище. — Iльку! — покликав професор. — Не лiзь на горище. — Я лишень гляну, — i оком не моргнув хлопчик. Вiн ще швидше подерся вгору i сестричку покликав: — Давай, Юлько, за мною. Дiвчинка, бiлокоса, кирпатенька, з сiрими великими очима, благально зиркнула на тата, попросилась жалiбно: — Тату, менi можна? Iлько вже нишпорив на горищi. У Чирика тривожно билося серце. А Чиричка крильми ударила в боки: — Ой лишенько. Жив, жив спокiйно, а тут на тобi. Пом'янеш моє слово, отой чорноокий до гнiзда добереться. — Чи ж добереться, чи ж добереться? — бадьоро процвiрiнькав Чирик. — А коли й добереться, то хiба таке горобеня заповзе в наше гнiздо? Тим часом Iлько, мов мишка, оббiг все горище i, нiби нюхом вiдчувши, де мiститься Чирикове гнiздо, завмер у тому кутку. — Юля! А тут, певне, горобцеве гнiздечко. — Чув? Чув? — простогнала Чиричка. Саме в цей час професор примусив Iлька покинути горище. Повiв дiтей на город. Молодi деревця вже викидали першi листочки, а бiля огорожi, мов молоком облитi, стояли вишнi. З землi виповзли широкi, гострi, наче леза ножа, листочки пiвникiв, пробилися першi па ростки пiвонiï, нарцисiв та лiлеï. — Так ось, дiти, — казав батько, — скоро тут буде дуже красиво. Зазеленiють дерева, зацвiтуть квiти. I нам треба врятувати ïх вiд шкiдникiв. У цьому нам допоможуть пташки — вони всю гусiнь зберуть для своïх пташенят. Отож як треба ставитися до пташок? — запитав професор у дiтей. — Ïх треба жалiти, — розсудливо вiдповiла дiвчинка. А Iлько мов i не чув тих слiв. — Тату, тату! Глянь, яка пташка! — вигукнув вiн i кинувся в глибину саду. — То синичка, — пояснив батько. — Це дуже корисна пташка. Цiнь-цiнь, почувши тi слова, дуже запишалася i, вiд задоволення манiрно вклонившись, проговорила: — Коли мене так цiнять, так цiнять, я постараюсь жодноï гусеницi не лишити у вашому саду. Це вам обiцяє сама Цiнь-цiнь. Чирик тим часом хизувався перед своєю горобчихою: — Чула, Чиричко, що професор каже? Жалiти пташок наказує. — Я й не займатиму пташок, — пообiцяла батьковi Юля. Iлько не прислухався до цiєï розмови. Своïми чорними блискучими оченятами вiн пильно стежив, у який бiк понесе черв'яка моторна Цiнь-цiнь. III Чирик якось розвiював свою самiтнiсть. Горобчиха сiла на яєчка, а вiн одинаком гуляв собi по садибi: то на дах залетить, то з iншими горобцями поцвiрiнькає, то дерева в молодому саду огляне. На деревцях не зустрiчалось жодноï гусеницi. Найбiльше уваги Чирик придiляв професоровим дiтям. Коли вони з'являлись на подвiр'ï, Чирик не спускав з них ока. Дiвчинка йому дуже подобалась. Цього навiть мало було сказати: Чирик був закоханий у бiляву дiвчинку. Юля була на диво спокiйною дiвчинкою. Цiлий день вона робила своє. То мовчки десь у куточку городу скопувала свiй квiтник, то насаджувала там квiти, то носила вiд колодязя в маленькому вiдерцi воду та поливала ïх. Але ïï робота тривала недовго. Як тiльки з'являвся бiля неï Iлько, вiдразу все йшло шкереберть. Юлина грядка гинула пiд його черевиками, а мала садiвниця кричала i плакала так жалiбно, що аж Чириковi ставало жаль працьовитоï дiвчинки. На той плач виходила мама. Вона проганяла Iлька, соромила його. Та чорноокого пустуна це не бентежило. Поблискуючи смiхотливо оченятами, вiн намагався переконати маму, що в усьому винна сама Юлька, яка нiбито сама присiкалась до Iлька. Юля, ображена братовою пiдступнiстю, безсило падала на землю, заливалась сльозами. Давши спокiй Юльцi, Iлько присiкався до матерi: — Ну, мамусько, ну, хороша, постав менi до стiни драбину. Я хочу горобця видрати. — Чи ви чули таке? — лементував на все подвiр'я Чи рик. — Чи вiн думає, що йому й справдi хтось дасть драбину? Мати не дозволяла Iльковi займати горобцiв. — Ну, мамусько, ну дозволь! — сльотою лiз у вiчi Iлько. — Не дозволю! — Я тiльки в гнiздечко загляну, я тiльки подивлюся, — канючив хлопець. А Юля тим часом знайшла собi iншу розвагу. На город залетiв метелик Шовкокрилець. Вiн довго лiтав по садибах, по молодих садках, шукаючи мiсця, де можна було б покласти своï яєчка. Першим помiтив Шовкокрильця старий Чирик. Вiн враз забув навiть про Iлька, привiтав метелика. — А, Шовкокрилець! Гусiнь свою хочеш в нашому саду вивести? Виводь швидше, бо он бiднiй Цiнь-цiнь нiчим своïх пташенят годувати. Почувши про Цiнь-цiнь та ïï ненажерливих пташенят, Шовкокрилець вирiшив негайно тiкати з цього саду. Там, де живуть синиця та горобцi, Шовкокрильцевi нiчого робити. Шовкокрилець перелiтав з деревця на деревце, з квiтки на квiтку, а Юлька пiдкрадалась до нього, чатувала. Та кожного разу в останнiй момент, коли Юля здiймала над ним руку, спритний Шовкокрилець злiтав угору. А Iлько, поваривши трохи воду, облишив маму i на мить задумався, що б йому ще зробити. Саме в цей час i натрапила йому на очi жовтобока Цiнь-цiнь. Синиця так була заклопотана своєю справою, що навiть забула про обережнiсть. З повним дзьобиком черв'якiв вона летiла до свого трухлявого пня. За нею подався Iлько. Вiн запримiтив, куди полетiла синиця, але коли прибiг на межу городу, пташини нiде не було видно. Хлопчик спинився бiля старого пня i завмер. Вiн чекав на Цiнь-цiнь — звiдкiлясь же вона та мала з'явитись. I Цiнь-цiнь з'явилась. Виглянувши з старого пня, вона побачила хлопчика i, зрозумiвши свою необачнiсть, голосно зойкнула. Iльковi лише цього i треба було. За мить вiн уже був бiля синиччиного гнiздечка. IV Серед птахiв панували справжня панiка й переполох, а мешканцi дачi навiть дивувались, що враз стало так спокiйно. Iлько взявся до пташиних справ i нiкому не набридав своïм канюченням та бгиканням. Цiнь-цiнь голосила на весь сад. Вона то лiтала безтямно в повiтрi, то припадала грудьми до гiлляк або до штахети в загорожi й жалiбно, надривно стогнала. Час вiд часу вона пiдлiтала до свого колишнього житла, але там вже не було ïï маленьких пташенят. Трухлявий пень був розламаний, вивернутий, там, де було ранiше затишне синиччине гнiздечко, повзли метушливi мурашки. Чирик пiдлетiв до зруйнованого гнiзда i тiльки стрiпнув крильми вiд жаху та подиву. — Чир, чир, чирих, чирих, — сказав вiн, а це значило: Який жах, який жах! Чи, бува, не кiт це Мурко вчинив? — Ох, не Мурко, — простогнала Цiнь-цiнь. — Забрав моïх крихiток отой чорноокий хлопчина, отой, що все бгикає та всюди свого носа суне. — Чи ви бачили? Чи ви бачили? — похолонув вiд несподiванки Чирик. На ту розмову прилетiла Чиричка. ïй стало моторошно в своєму гнiздечку вiд синиччиного голосiння. — Чи я не говорила? — залементувала вона на всю садибу. — Я вже бачу, до чого воно йдеться. Цей хлопчисько швидко й до нас пiд дах залiзе. — Кинь цвiрiнькати по-дурному! — розсердився Чирик. — Не залiзе! А ви, люба Цiнь-цiнь, не турбуйтесь: ось приïде професор — вiн накаже негайно повернути ваших малят. Цiнь-цiнь трохи утiшилась вiд цих слiв. Вона почала з на дiєю чекати приïзду Iлькового батька. Тим часом ïй радили: — Цюрiнь! — казала ластiвка. — Вам, люба, слiд би було лiпити своє гнiздечко на стiнi будинку. — Нi, найкраще будувати гнiздо в густому кущi! — радила маленька мухоловка. Та Цiнь-цiнь не дослухалась до тих порад — вони ïй були нi до чого. Не знала бiдна Цiнь-цiнь, що професор приïде на дачу не скоро: вiн поïхав надовго i кудись дуже далеко у важливiй науковiй справi. Але вона чекала i надiялась. Тим часом Iлько, ховаючись вiд усiх, змайстрував для пташенят ящик i посадив ïх туди. Пташенята були маленькi, на ïх спинах лише почали з'являтись кострубатi костенцi. Вони мовчки сидiли в неволi, лише час вiд часу широко роззявляли своï ротики. Ящика Iлько сховав пiд своïм лiжком. Коли мати поклала дiтей спати, виявився Iлькiв злочин. Одне пташеня, мабуть найстаршеньке, не витримало нестерпного голоду i жалiбно цьовкнуло. Дуже тихо, ледве чутно цьовкнуло пташеня, але Юлька, яка здогадувалась про якусь братову таємницю, почула той писк. — Не говори мамi, — просив Iлько, — я тобi лiхтарика вiддам. — Потрiбний менi твiй лiхтарик. Можеш його собi залишити. А я йду до мами. Дiвчинка сповзла з лiжка. Iлько схопив ïï за руку. — То ти будеш ябедницею. — Хай. А ти — шкiдник. Ти пташок нищиш. — А ябеда — ще гiрше, нiж шкiдник. Ну, коли хочеш, я тобi самописку вiддам. — Сам пиши. Менi не треба. На голос дiтей зайшла мама. — В чому справа? Чому не спите? На хвилину запала мовчанка. Iлько затаïв подих — вiн чекав: скаже Юлька мамi чи нi? — Мамо! А вiн пташенят маленьких забрав. Не марно надiялась Цiнь-цiнь. ïï пташенята й гнiздечко пiзно ввечерi були повернутi на старе мiсце. Тiльки, на жаль, цього не знала синиця — вона, сидячи в гущавинi на гiлцi, забулась у хворобливому мареннi. Цiлу нiч Цiнь-цiнь ввижались ïï пташенята. Вона грiла ïх у снi, а коли настав ранок i пташка ще раз пiдлетiла до зруйнованого пня, вона побачила своïх дiток насправдi. Але вони вже були нерухомi й холоднi. Безпомiчнi малюки загинули вночi вiд холоду. V Оплакувати пташенят Цiнь-цiнь допомогла Юля. ïй дуже жаль було маленьких синичат. Дiвчинка викопала на городi ямку, поклала загиблих в невеличку коробку з-пiд зубного порошку i, зронивши сльозу, опустила в могилку пташину труну. Iлько тим часом не навертався до хати. Та не сором гнiтив хлопця. Його непокоïло те, що мама пообiцяла покарати за пташенят. Удень мама йшла до крамницi. Вона взяла з собою Юльку, а Iлько лишився дома. Спочатку вiн був зажурився, мало не заплакав. Та довго суму вати хлопець не звик. Вже через кiлька хвилин вiн почав шукати собi якоïсь втiхи. На цей раз його увагу привернув сам Чирик. Хлопець почав мiркувати над тим, як би йому приставити до стiнки драбину та добратись до Чирикового гнiзда. Вiн уже давно б погосподарював у чужому домi, але сам не мiг пiдняти важкоï драбини. На цей раз помiчник швидко знайшовся. Вулицею проходив цибатий Гошка, Iлькiв сусiд по дачi, учень п'ятого класу. В цi днi Гошка ходив похмурий, незадоволений. Справа в тому, що йому хотiлося мати справжнiй футбольний м'яч, а мати не купила, бо Гошка не дотримав свого слова i лишився на другий рiк у п'ятому класi. — Гошко! — покликав Iлько. — Допоможи менi перенести драбину. — Яку драбину? Куди? — жваво зацiкавився Гошка. — До стiни. Ось цю драбину. Чирик мало не знепритомнiв. — Горобця хочеш дiстати? — Горобця. Чирик гадав, що Гошка зараз вiзьме лозину та вiдшмагає Iлька за такi слова або принаймнi пояснить йому, що таких речей робити не можна. Але Гошка нiчого того не зробив. — А м'яча даси? В Iлька був чудовий новенький м'яч. Половина червона, половина синя. Згодом на подвiр'ï дачi робилось щось неймовiрне. Чирик i безхвоста Чиричка (бо Iлько висмикнув геть усього хвоста), ïхнi сини й дочки з сусiднiх дач цвiрiнькали й вилися над будиночком. На землi валялося Чирикове гнiздо. — Ми не будемо тут селитися, — сказала ластiвка. I ластiвки, покружлявши навколо хати, назовсiм покинули подвiр'я. — Я теж нiколи бiльше не залечу в цей сад, — сказала скорботно Цiнь-цiнь. — Ми, всi Чирики, бiльше не заглянемо сюди. Хай гусiнь по ïсть все листя на деревах, — в один голос процвiрiнькали усi горобцi. У цей час знову залетiв до садиби метелик Шовкокрилець. Йому захотiлося й сьогоднi погратися з веселою дiвчинкою. Та дiвчинки на подвiр'ï не побачив, а зате почув дуже приємнi слова. Весело стрiпнувши крильцями, вiн подався збирати по всiх усюдах своïх родичiв та знайомих. Нарештi вiн знайшов мiсце, де безбоязно можна було покласти своï яєчка. Коли Юлька повернулась з мамою додому, вони були враже нi тiєю тишею, що огорнула дачу. Жодного пташиного писку, не чути було трiпотiння невтомних крилець. Тiльки над молоди ми деревцями в саду весело кружляли, танцювали в повiтрi сотнi метеликiв-шовкокрильцiв. — Мамо! Дивись, моï метелики! — радiсно сказала Юлька i побiгла в сад ловити Шовкокрильця. VI Сумно стало на дачi. Нi вранцi, нi вдень, анi ввечерi не чути було пташиного голосу. Навiть соловейко, що ще так недавно голосно виспiвував у сусiднiй дiбровi над рiчкою, замовк, певно, перелетiв на iнше мiсце. — Кинули нас пташки, — сказала, зiтхнувши мати. Iлько лише винувато зиркнув на маму — вiн одразу зрозумiв, хто винен у тому, що всi пташки разом залишили ïхню садибу. З часом справжнє лихо пiдкралося й до саду. На молодих зелених листочках дерев швидко вилупився мiльйон гусениць. Вони росли швидко, невтомно жерли листя, i за кiлька днiв молодий садочок спохмурнiв, нiби восени. — Ой лишенько! — турбувалася мати. — Гусiнь садок об'ïдає, а батька немає вдома. I нiкому дерева отрутою побризкати. — Я ж говорила, що пташок треба жалiти, — суворо сказала Юлька, докiрливо зиркнувши на Iлька. Iльковi стало нiяково. Йому i саду жаль було, i сумно без пташок. Того ж дня Iлько змайстрував першу свою шпакiвню. Була вона незграбною, з великим отвором, але вже надвечiр стояла на високiй жердинi серед саду. Другого дня хлопець змайстрував значно кращу шпакiвню. Незабаром в садибi професора красувалося кiлька шпакiвень. Та скiльки хлопець не чекав, до його споруд не пiдлетiла жодна пташка. — Мамо! — звернувся тодi до матерi Iлько. — А що треба зробити, щоб пташки жили в шпакiвнях? — Не руйнувати ïхнiх гнiздечок, не нищити малих пташенят. — А я вже не буду нищити, — винувато сказав Iлько. — Але пташки вже тобi не вiрять. Пiди, хiба, до лiсу. Згодом Iлько вже був у дiбровi, над рiчкою. Спочатку вiн не мiг промовити й слова. Його зачарував голос шпачка, його схвилювала пiсня соловейка. Зовсiм близько до нього пiдлетiла зеленобока синичка, скрикнула сполохано, полетiла геть. — Любi пташки! — заговорив зi сльозами в голосi хлопець. — Я вже бiльше нiколи не нищитиму ваших гнiздечок, нiколи не зобижатиму маленьких пташенят. Прилiтайте до нас у сад. Повернувшись додому, хлопчик затанцював од радостi. Бiля однiєï з шпакiвень сидiв лискучий шпачок. Вiн почував себе не мов удома. Хлопець притьмом кинувся до матерi. — Мамо! В нас пташки. Мамо, вони мене послухались. Вiдтодi в ïхньому саду знову почали жити пташки. Iлько вже бiльше нiколи не зобижав ïх. Навпаки, вiн будував для них розкiшнi житла, а взимку кожного дня виносив зерно та крихти.
КАЗКИ КАЗКА ПРО БРАТИКА ТА СЕСТРИЧКУ